Локдаун дав можливість пожити у світі закритого всього. І проілюстрував широко відому гіпотезу, що економічна криза – це відкрита брама можливостей, буквально.

Звісно, все почалося з паніки, мемчиків, астрологічних розрахунків та конспірологічних теорій.

12 березня 2020 року, як тоді здавалося, зупинило повністю або відчутно підкосило багато великих та маленьких бізнесів. Я вистояла і вже тієї ж весни 2020 року відкрила для себе новий напрямок і дивилася в майбутнє з перспективою та інтересом.

Цілком зрозуміло, що 2022 я зустрічала з розумінням, що локдаун і світова істерія з його приводу підійшли до свого неминучого кінця і можна рухатися далі. Так, у повітрі буквально висіло «путін нападе» із називаннями конкретних дат (не лише 24.02, їх звучав десяток різних). Але я жила у прифронтовому з 2014 року місті, де до обстрілів та лінії фронту було менше 200 км. Тому особисто я відповідала, що «не знаю, як на вас, а на мене ВЖЕ напали 8 років тому» і щось на зразок «коли путін дійсно вирішить напасти [широкомасштабно], то він це зробить несподівано і без анонсів».

Так, я до кінця не хотіла вірити, що станеться те, що сталося вранці 24.02.2022. Не тому, що вірила у розсудливість путіна або його оточення, а тому, що «ну як таке можливо в центрі Європи в 21-му столітті???» Я хотіла думати, що ООН – не просто клуб незрозуміло кого для незрозуміло чого.

І перші 3 дні я навіть щиро чекала, що «все це» зупинять. Ні, не життями наших військових та добровольців, а зусиллями «світової спільноти». Адже одна справа – локальний, затяжний і відносно контрольований конфлікт, сором’язливо названий АТО, десь сильно на східному кордоні України. А інша справа – ракетна загроза і безпілотники безпосередньо на кордоні НАТО, ЄС та європейської цивілізації в цілому.

А потім були Буча, Ірпінь, Маріуполь, Херсон, Суми, Чернігів та ще сотні маленьких та великих населених пунктів, залитих кров’ю. І цивілізований світ на усе це дивився і навіть висловлював стурбованість. Але хоч надавав військову та гуманітарну допомогу, за що окрема і щира подяка. І я теж дивилася. Новини. І за вікно. І розуміла – треба ухвалювати якесь рішення. І якось жити далі.

Ми не виїхали та почали пристосовуватися до нових реалій життя на війні.

Чи планували їхати? Тільки в одному випадку – у разі прямої загрози окупації. Машина стояла повністю заправлена, запаси палива миттєво поповнювалися у разі використання. Я розробила кілька маршрутів можливої евакуації. Слід зазначити, що наше місце проживання дійсно було б стратегічно зручне на випадок евакуації – правий берег, прямий виїзд на 1 основну (на Кривий Ріг) та 2 другорядні траси вглиб країни (Кропивницький в об’їзд Кривого Рогу та Кременчук-Полтава). Далі – захід країни. Я не розглядала виїзд за кордон взагалі.

План було розроблено, ефемерна надія на те, що «все скоро закінчиться» померла вже на початку березня і постало питання – як і на що жити далі? І от тут досвід заробляння грошей під час локдауну дуже допоміг. Я не хотіла змінювати рід діяльності та вирішила спробувати продовжувати розвивати клінінг далі.

Спочатку я замовила собі фотосесію «себе коханої». Кінець квітня, парк. За задумом фотохудожниці, ця фотосесія планувалася чорно-білою. На згадку про війну. Я не хотіла пам’ятати війну. Моя фотосесія була кольоровою – у ній поруч із чорним, було багато яскравого. Але на аватарці в соцмережах та месенджерах рівно рік стояв саме чорно-білий кадр з того фотосету.

Потім я продовжила активні дії. Провела поступову «перекличку» постійних замовників. На мій подив і радість, абсолютна більшість з них залишилися в Дніпрі, напевно з тих же причин, що я. Деякі в паніці з’їздили в евакуацію до Польщі і навіть далі, але вже у травні-червні повернулися назад.

Ми продовжили прибирання під’їздів. Я до неба і назад вдячна головам ОСББ-партнерів за можливість продовжити співпрацю. Те, що мене «годувало» у найважчий період локдауну, продовжило приносити заробіток. Потім почалося сезонне миття вікон на промислових підприємствах-партнерах. Паралельно пожвавів ринок оренди житла і, як наслідок, прибирання для квартирантів та після квартирантів. І вже восени «розконсервувалися» тимчасово поставлені на паузу ремонти та забудови.

Життя увійшло в стабільне русло, що затьмарювалося «прильотами» та новинами в телеграм-каналах.

А пізно восени ми познайомилися з новим словом – блекаут. І роботою в умовах повної відсутності електрики, опалення та води. Але це тривало лишень півроку чи трохи довше. Сучасний клінінг, просто в умовах десь другої половини 19-го століття – яскрава історія, трагікомічна та цікава. Про неї, можливо, колись напишу окремо.

І вже за рік я змінила всі аватарки на фотографії з іншої професійної фотосесії – максимально світле, на білому тлі, без макіяжу та зовсім іншим настроєм. Одна з тих фотографій – ілюстрація до цього розділу.

Далі буде…