12 березня 2020 року особисто я запам’ятаю, напевно, на все життя. Ця дата могла стати початком кінця моєї клінінгової компанії. Не всі мої колеги пережили в економічному сенсі те, що офіційно почалося цього дня.
А більшість населення нашої країни познайомилася з новим для себе словом – локдаун.
Існує версія, що одного разу хтось у Китаї з’їв інфікованого кажана, який був недостатньо оброблений термічно. Ще раз – у Китаї. Місцевого кажана. І від цього по всьому світу поширилася спочатку епідемія, а потім і пандемія агресивного та небезпечного вірусу.
Ну, камон… У Китаї тисячі років існує культура споживання абсолютно неїстівних з погляду середньостатистичного європейця представників флори та фауни. Особливо фауни. Тому те, що масово почалося у 2019 і набуло розвитку у 2020 році, навряд чи має кажаняче походження, як на мою особисту думку.
Менш із тим, одного разу ми прокинулися в країні закритих торгових та офісних центрів, дошкільних та шкільних навчальних закладів, спортзалів, салонів краси тощо. Те, що не було повністю закрито для споживачів і покупців, отримало серйозні обмеження щодо відвідування. Громадський транспорт став недоступним для пересічного громадянина. Тільки за перепустками, які можна було отримати у міськвиконкомі. Перепустки видавали співробітникам підприємств критичної інфраструктури, комунальних установ тощо. Процедура займала кілька днів – від подання списків співробітників до отримання перепусток фізично, після відстоювання багатогодинної черги до заповітного віконця.
Я тижнів через 2 від початку процедури змогла отримати проїзні перепустки для співробітників своєї клінінгової компанії, але це вже було після. Спочатку я відчула справжню паніку. Тому що в найближчій перспективі ми всі залишилися без роботи та без засобів для існування – я та мої клінери. Бо навіщо комусь прибирання закритого приміщення, якщо в ньому фізично нема кому бруднити? Після чого чи кого прибирати? Це що стосується нежитлового фонда нерухомості.
Я обрала єдиний прийнятний для себе варіант – думати. Але думалося мені якось не дуже, паніка заважала. Впоратися з панікою і побачити перспективи мені допомогла моя колега із Запоріжжя. Одна з небагатьох, з ким були не тільки професійні, але й дружні стосунки. Після розпаду франшизи наші відносини зміцнилися, а ще згодом набули нового розвитку.
Власниця невеликої (як і в мене) клінінгової компанії Олена Гуржієнко на той час займалася клінінгом на кілька років довше за мене. Це зіграло роль в умінні побачити перспективи навіть серед стагнації галузі. За кілька днів від дати оголошення локдауну вона зателефонувала з метою поділитися думками про те, як і де шукати нові напрямки у клінінгу. Вона бачила перспективи, але їй треба було обговорити це з кимось, хто зможе подивитись у той самий бік. Були ризики, звісно. Але загалом її ідея здалася нам обом перспективною, хоча й потребувала додаткової інформації для подальшого втілення в життя.
Ідея була не новою, але раніше не здавалася особливо цікавою – прибирання під’їздів. Особливо, щоб це було вигідно мешканцям багатоквартирних будинків та клінінговій компанії. Декілька днів підготовки – обговорення, розрахунок кошторисів, підготовка комерційних пропозицій, пошук контактів осіб, які приймають рішення, закінчилися підписанням перших договорів про співробітництво.
Далі буде.